СООБРАЗИ
безграничный мир образов

Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

ЛІТАВИЦЯ

На розі двох вулиць, де з року в рік пожвавлювався рух машин, стояла висока старовинна будівля. Вона нічим особливим не відрізнялася від решти сусідніх, так само високих і так само старих будівель. Хіба що величезною скульптурою у вигляді кам’яної жінки, що її архітектор – творець цього будинку – посадив на самому даху будівлі. Ця жінка уособлювала Евтерпу – музу ліричної поезії та музики, адже в будівлі містилася місцева школа мистецтв.
І ніхто в цілому світі – крім, звичайно, таємничої Книги Буття, в якій записано все, що було, є, і буде, – навіть не здогадувався, що ота кам’яна Евтерпа була не зовсім звичайною. І що сталося це не через чиюсь лиху волю, а через звичайнісінький збіг багатьох обставин. Обставини самі по собі були настільки дріб’язковими і малозначущими, що ніхто навіть і не придумав би, до чого вони можуть призвести. Втім, відбувшись у певній послідовності, вони стали ланками одного ланцюга і набули магічних властивостей.
Однак, усе по-порядку.

...Колись давно, в одному місті чи селі – зараз уже ніхто не прослідкує, де й коли – в однієї дівчинки померла мама. Це дуже печально, і сумно, втім, ми всі живемо в цьому світі, і знаємо, що таке часом трапляється. Ця дівчинка, імені якої ми також не знаємо, дуже сумувала за своєю матінкою, що так рано покинула її. І дівчинка дуже-дуже плакала за нею. Вона плакала вранці, вдень, увечері, і навіть вночі, коли все небо вкривалося зорями. Через це вона часто лишалася голодною.
На все це з неба дивилася матінка, і з жалю її серце краялося на дрібні шматочки. “Я бачу тебе завжди, де б ти не була, і що б не робила, дитинко моя... Я сумую за тобою, моє сонечко... Я так тебе люблю... Не плач... Сядь краще до столу, поїж...” Ці та інші слова шепотіла бідолашна жінка з неба, дивлячись, як її донечка заливається слізьми, сумуючи за нею.
А та й не думала забувати матусю – все плакала та плакала.

І одного разу серце матері не витримало. І вона зробила те, чого робити було не можна.
Вона перетворилася на Літавицю!
Її душа палаючою зіркою зірвалася з неба і впала просто на поріг рідного дому! Там вона знову перетворилася на людину, і забігла до хати, прагнучи обняти свою донечку.
Дівчинка дуже зраділа, що мама повернулася! А та відразу ж кинулася годувати свою дитину, а потім, мало не до самого ранку, вони просиділи, обнявшись, розмовляючи та втираючи одна одній сльози.
А коли надворі заспівали треті півні, Літавиця вийшла з хати, і, знову перетворившись на зірку, хотіла вирушити в свій таємничий політ на небо.
Отут і сталося непередбачуване.

У сусідньому будинку, сидячи за шитвом, жінка вколола голкою палець, і скрикнула: “Ой!”
У селі за сорок чотири кілометри від цього місця курка знесла яйце, і заквоктала.
За двісті кілометрів від того місця мигнула блискавка і вдарив грім.
В сусідньому будинку господиня, вийшовши на кухню, відчинила кватирку і голосно позіхнула.
Одночасно – на південь, на північ, на захід та на схід від цього місця – загавкали пси.
В саду із землі проклюнувся росточок мальви.
В лісі чхнув олень.
У своєму ліжечку повернувся малюк.
Пташенятко, що ще не вилупилося, вперше стукнуло дзьобиком у шкаралупку яйця.

Всі ці малозначущі на перший погляд події, ставшись одночасно, набули магічної сили і спричинили небувалий вихор, що підхопив бідолашну Літавицю, і перепинив їй шлях до неба.
Він закрутив нею, завертів, і закинув за багато-багато кілометрів від того місця, де за нею тужила її донечка. Замість неба, вона потрапила в полон – просто до статуї кам’яної Евтерпи! Саме тієї, що сиділа на вершечку будівлі школи мистецтв!
Чи хто в цілому світі здогадався б про це? Чи простягнув би руку допомоги? А якби здогадався і простягнув – що б зміг вдіяти? Чим допомогти бідолашній Літавиці?!
Звільнити її зміг би лише той-таки магічний вихор. Але події, що викликали його, були такими випадковими!..

...Літавиця потрапила в справжнісіньку безвихідь.
Їй не дано було відчувати холоду, спеки, спраги чи рясного дощу, проте вона все бачила і чула! Свідомість не лишила її – отож, тим тяжчою здалася для неї ця пастка! А попереду були – роки й десятиліття...

Так і потягнувся для неї час. Хто знає, які думки бродили в її голові!
...Вона спостерігала за дітьми, які щодня приходили до школи, і уявляла, як поступово дорослішає її донечка...
Потім вона спостерігала за батьками дітей – адже її донечка вже давно мала вирости, вийти заміж і в неї також могли бути малюки...
З часом вона стала спостерігала за бабусями дітлахів – її люба дочка мала стати такою ж літньою людиною...
Проте найчастіше вона думала про власний фатальний вчинок, який призвів її до такого становища. “Я не повинна була ставати Літавицею, і прилітати до своєї дівчинки. Це просто щастя, що я потрапила в полон, а не звела свою дитину в могилу! Хіба може мертвий нагодувати живого?! Що я надумала собі? Де був мій розум?!”
Отакі думки снували в голові бідолашної матері! Із ким вона могла поговорити, щоб розрадити себе? Хіба лишень з вітром та з голубами, що любили сідати їй на плечі та руки...
- Де ви літали, що бачили? – бувало, питала вона в птахів.
- Голь-голь-голь... У скверику роздають смачне насіння... Голь-голь-голь... Кіт підкрадався до Срібнохвостого, і мало його не вловив – видрав пір’їну з хвоста... Голь-голь-голь... Високо в небі дув сильний вітер, ми ледве врятувалися... Голь-голь-голь... Надходить зима... – відповідали Літавиці голуби.
А, може, то їй тільки здавалося, що вони відповідають? Адже вона з висоти бачила все-все – і як голубів годують, і кота, що справді мало не вполював Срібнохвостого, і як голубів відносило вітром там, високо в небі.
Але птахи справді полюбляли кам’яну статую – може, своїм незбагненним пташиним чуттям справді відчули в ній живу людину?
- Вітре, ти літаєш скрізь... – часом питала бідолашна у вітра, що, було, розгуляється не на жарт. – Чи не бачив ти моєї донечки? Її судженого? А, може, бачив моїх внученят?..
- У-у-у... – відповідав їй вітрисько, завиваючи як сіроманець з лісу. – Бачив, бачив, і віяв, віяв... Живуть вони край світу у старій хатині, я полечу туди, і вивію їм тепло з комина!.. У-у-у!
- Ах, вітре, обвівай морозом ліпше мене, а їм понеси прохолоду літнього дня, коли сонце посилає з неба пекучі промені...
...А ще промовляла Літавиця до сонця, і до дощу, і до блискавки з громом, і до нічного зоряного неба... Промовляла і до весни, і до літа, і до осені, й до зими... Лише ці природні стихії й лишилися їй за співрозмовників та товаришів...

Та одного разу в її життя прийшла любов.

Це був маленький хлопчик, якого бабуся привела за ручку до школи мистецтв.
Поки хлопчик навчався – а він мріяв стати великим музикантом – бабуся сідала на лавочку в невеличкому скверику просто навпроти школи мистецтв, і терпляче очікувала внука, читаючи книгу, яку витягала із елегантної торбинки, або годуючи голубів. Після уроку хлопчик вибігав зі школи, і вони ще якийсь час гуляли в скверику, про щось жваво розмовляючи.
Літавиця на своєму віку бачила чимало таких сцен, і завжди із замилуванням спостерігала за ними. З часом хлопчики й дівчатка підростали, бабусі переставали водити їх до школи, зате з’являлися нові бабусі і нові юні музиканти й художники...
Так би було й цього разу, якби хлопчик одного разу не підвів погляду і пильно не подивився на кам’яну Евтерпу!
Літавиці здалося, що він поглянув їй просто в очі!
Від цього серце її радісно забилося, чого не траплялося з нею – ні багато, ні мало – вісімдесят років! Так, так, саме стільки часу провела вона у своєму полоні!
- Бабусю, хто це? – запитав хлопчик у старенької, показуючи на статую.
- Хто, Остапчику? – не зрозуміла відразу питання бабуся.
- Ота жінка, там, нагорі?
- А-а-а... – посміхнулася бабуся. – Це Евтерпа, богиня музики!
- Вона дивиться на мене...
- Ну звісно ж! Вона знає, що ти – майбутній великий музикант!
На це хлопчик не відповів нічого. Лиш, обернувшись так, щоб не бачила бабуся, змахнув з вій сльозинку.

І ця розмова, і сльозинка не пройшли повз увагу Літавиці.
Бабуся з онуком вже давно пішли додому, на небо зійшли зірки, а вона все думала й думала про хлопчика та його сльозинку...

Тепер Літавиця з нетерпінням стала чекати зустрічей з малюком. “Він помітив мій погляд!” – радісно думала вона. “Але чому, чому він заплакав?” – відразу ж змінювалася її радість подивом і занепокоєнням.
Остапчик неначе відчув її настрій. Тепер вони з бабусею ще довше гуляли в скверику, а хлопчик нема-нема, та й підводив голову і довго дивився на скульптуру богині музики...
“Хлопчику, дитинко, - часом говорила до хлопчика Літавиця. – Чому в тебе такі сумні очка? Чому ти плачеш, коли не бачить бабуся?”
Звісно ж, хлопчик не чув її слів. Але обличчя його яснішало, а погляд – веселішав. “Це справді талановита дитина! – тоді говорила сама до себе Літавиця. – Хоч він і не чує мене, але відчуває мої слова! Так, він відчуватиме й музику – як ніхто інший!”

...Настала зима.
Літавиця найбільш не любила цю холодну пору року, адже на вулиці і в скверику тоді ставало безлюдно – всі ховалися від морозу та пекучого вітру. А тепер – і поготів! Бабуся з онуком також перестали заходити в скверик.
Літавиця бачила, як вони після заняття виходили зі школи, швидко ішли вулицею, а потім зникали за воротами одного з будинків. Але хлопчик ніколи не проминав нагоди підвести голову і кинути на Евтерпу бодай один короткий погляд!
І Літавиця так чекала цього погляду!

...Та одного разу її вжахнуло видіння.
Це були всього-на-всього якісь невиразні кольорові плями та неприємний скрегіт. Однак це видіння не на жарт перелякало її! Щось загрозливе насувалося з майбутнього, якась біда, якій вона, Літавиця, сидячи в кам’яному полоні, не мала чого протиставити!

А тут – інше горе.
Скульптура, що мала символізувати музу Евтерпу, помалу руйнувалася. Це вам не жарт – простояти замалим не ціле століття під відкритим небом! То там, то там виникали мікроскопічні тріщинки, які з часом перетворювалися на некрасиві ямки на прекрасному обличчі, руках та волоссі музи. Але найголовніше – потроху став руйнуватися постамент, на якому було закріплено скульптуру. Одного разу, під час сильного вітру, Літавиця з жахом відчула, як скульптуру легенько гойднуло. Чого ж чекати?! Що однієї миті вона просто впаде вниз, на землю, туди, де ходять люди та їздять машини! А що ж тоді станеться з нею, з Літавицею? Вона звільниться, нарешті, зі свого полону, чи кам’яна фігура знищить її, розтрощивши на дрібні скалки?!
Але найстрашніше – ніхто з людей навіть не здогадувався про таке загрозливе становище! Невже саме про це попереджує її страшне видіння?!

...Минула зима з її тріскучими морозами, наступила весна.
Літавиця ледве дочекалася, коли надворі потеплішало, і бабуся з онуком знову стали приходити до скверика! Видно було, що й Остапчик теж радіє цьому. Часто-часто він підводив обличчя догори, і пильно розглядав статую Евтерпи. Не треба й говорити, як у цю мить калатало серце Літавиці!
“Синку, синку...” – часом шепотіла Літавиця, з любов’ю дивлячись на Остапчика. Хлопчик не міг чути її, адже вони належали до різних світів, проте зі здивуванням Літавиця спостерігала за тим, як радісно при цьому спалахують очі дитини!
- Чому ти посміхаєшся, Остапчику? – якось запитала його бабуся.
- Бабусю, я тобі скажу одну таємницю...
- Говори!
- Нікому не скажеш?
- Це ж таємниця!
- Бабусю, ота скульптура, Евтерпа... Там...
- Що – там?
- Бабусю... – голос хлопчика став тихим-тихим. Літавиці довелося напружити весь свій слух, щоб почути його слова. – Там моя мама!
- Синку, з чого ти взяв?
- Вона говорить до мене...
...Хлопчик був сиротою! І так, як колись її маленька донечка, сумував за своєю матінкою!

...Годі й казати, які почуття охопили бідолашну Літавицю. Якби вона була звичайною жінкою, то, напевно, проплакала б цілу ніч! Під ранок, зовсім виснажившись, вона впала в якесь дивне заціпеніння.
І тут наяву побачила жахіття, що переслідувало її.

Вулиця. Тротуаром поспішають перехожі, дорогою мчать машини. З-за рогу з’являється бабуся з Остапчиком. Хлопчик бавиться гумовим м’ячиком-стрибунцем. Раптом невдалий кидок – м’ячик опиняється на дорозі. Хлопчик біжить за ним. Просто на нього мчить машина. Страшний скрегіт гальм – машина гальмує, але пізно. Пізно...

Літавиця кинулась.
Те, що вона побачила, було неймовірним! Остапчик має загинути?!
Сумнівів не було – якимось чином їй відкрилося майбутнє! І Літавиця заметалася в своїй кам’яній пастці.
Що вона могла подіяти?.. Чим зарадити?..
Чим?!.

...Минув місяць.
Літавиця не відводила очей від бабусі й Остапчика. “Остапчику, бережися! Бережися!” – щосили кричала вона до хлопчика, щойно він зводив на неї свій погляд. Та той тільки розгублено кліпав очима.

І, нарешті, страшний день настав.
Бабуся з Остапчиком вийшли з-за рогу, і з жахом Літавиця помітила, що дитина бавиться м’ячиком-стрибунцем!
Вона, переповнившись розпачем, з такою силою заметалася в скульптурі, що та захиталася! Від несподіванки Літавиця навіть завмерла. Невже вона, Невидима Сила, змогла зрушити з місця таку величезну кам’яну скульптуру?! Отож, Доля посилає їй шанс! Якщо скульптура зараз впаде, хлопчик перестане бавитися м’ячиком, а, отже, той не викотиться на дорогу!
...А бабуся з хлопчиком все ближче й ближче! А он і знайома з видіння машина показалася на дорозі!
Де й сила взялася в Літавиці! Вона рвонулася так, що скульптуру, наче пір’їнку, знесло з постаменту, і вона з шумом та страшним гуркотом звалилася вниз, вгрузнувши в газон по плечі.
Перехожі, що поспішали по своїх справах, завмерли, хто де стояв. А потім, ахаючи і охаючи, кинулися до скульптури, і стали пильно розглядати її з усіх боків, наче ніколи перед цим не бачили.
Були серед перехожих і бабуся з Остапчиком.
- Мамо, мамо! – простягав до скульптури руки хлопчик. З його очей градом котилися сльози.

Але він був живий.
Машина, що мала відібрати у нього життя, вже зникла за поворотом.

А Літавиця?

...Вона, знову вільна, летіла вгору, до зірок. Її невидиме обличчя осявала щаслива посмішка, а невидимі губи шепотіли тільки одне слово:
- Живи... Живи...