На главную
|
Автор: Н.
Симчич
КАЗКИ
про
Невидиму
Силу
ЛІТАВИЦЯ
На розі двох вулиць, де з року в рік пожвавлювався рух
машин, стояла висока старовинна будівля. Вона нічим
особливим не відрізнялася від решти сусідніх, так само
високих і так само старих будівель. Хіба що величезною
скульптурою у вигляді кам’яної жінки, що її архітектор –
творець цього будинку – посадив на самому даху будівлі. Ця
жінка уособлювала Евтерпу – музу ліричної поезії та музики,
адже в будівлі містилася місцева школа мистецтв.
І ніхто в цілому світі – крім, звичайно, таємничої Книги
Буття, в якій записано все, що було, є, і буде, – навіть не
здогадувався, що ота кам’яна Евтерпа була не зовсім
звичайною. І що сталося це не через чиюсь лиху волю, а через
звичайнісінький збіг багатьох обставин. Обставини самі по
собі були настільки дріб’язковими і малозначущими, що ніхто
навіть і не придумав би, до чого вони можуть призвести. Втім,
відбувшись у певній послідовності, вони стали ланками одного
ланцюга і набули магічних властивостей.
Однак, усе по-порядку.
...Колись давно, в одному місті чи селі – зараз уже ніхто не
прослідкує, де й коли – в однієї дівчинки померла мама. Це
дуже печально, і сумно, втім, ми всі живемо в цьому світі, і
знаємо, що таке часом трапляється. Ця дівчинка, імені якої
ми також не знаємо, дуже сумувала за своєю матінкою, що так
рано покинула її. І дівчинка дуже-дуже плакала за нею. Вона
плакала вранці, вдень, увечері, і навіть вночі, коли все
небо вкривалося зорями. Через це вона часто лишалася
голодною.
На все це з неба дивилася матінка, і з жалю її серце
краялося на дрібні шматочки. “Я бачу тебе завжди, де б ти не
була, і що б не робила, дитинко моя... Я сумую за тобою, моє
сонечко... Я так тебе люблю... Не плач... Сядь краще до
столу, поїж...” Ці та інші слова шепотіла бідолашна жінка з
неба, дивлячись, як її донечка заливається слізьми, сумуючи
за нею.
А та й не думала забувати матусю – все плакала та плакала.
І одного разу серце матері не витримало. І вона зробила те,
чого робити було не можна.
Вона перетворилася на Літавицю!
Її душа палаючою зіркою зірвалася з неба і впала просто на
поріг рідного дому! Там вона знову перетворилася на людину,
і забігла до хати, прагнучи обняти свою донечку.
Дівчинка дуже зраділа, що мама повернулася! А та відразу ж
кинулася годувати свою дитину, а потім, мало не до самого
ранку, вони просиділи, обнявшись, розмовляючи та втираючи
одна одній сльози.
А коли надворі заспівали треті півні, Літавиця вийшла з хати,
і, знову перетворившись на зірку, хотіла вирушити в свій
таємничий політ на небо.
Отут і сталося непередбачуване.
У сусідньому будинку, сидячи за шитвом, жінка вколола голкою
палець, і скрикнула: “Ой!”
У селі за сорок чотири кілометри від цього місця курка
знесла яйце, і заквоктала.
За двісті кілометрів від того місця мигнула блискавка і
вдарив грім.
В сусідньому будинку господиня, вийшовши на кухню, відчинила
кватирку і голосно позіхнула.
Одночасно – на південь, на північ, на захід та на схід від
цього місця – загавкали пси.
В саду із землі проклюнувся росточок мальви.
В лісі чхнув олень.
У своєму ліжечку повернувся малюк.
Пташенятко, що ще не вилупилося, вперше стукнуло дзьобиком у
шкаралупку яйця.
Всі ці малозначущі на перший погляд події, ставшись
одночасно, набули магічної сили і спричинили небувалий
вихор, що підхопив бідолашну Літавицю, і перепинив їй шлях
до неба.
Він закрутив нею, завертів, і закинув за багато-багато
кілометрів від того місця, де за нею тужила її донечка.
Замість неба, вона потрапила в полон – просто до статуї
кам’яної Евтерпи! Саме тієї, що сиділа на вершечку будівлі
школи мистецтв!
Чи хто в цілому світі здогадався б про це? Чи простягнув би
руку допомоги? А якби здогадався і простягнув – що б зміг
вдіяти? Чим допомогти бідолашній Літавиці?!
Звільнити її зміг би лише той-таки магічний вихор. Але події,
що викликали його, були такими випадковими!..
...Літавиця потрапила в справжнісіньку безвихідь.
Їй не дано було відчувати холоду, спеки, спраги чи рясного
дощу, проте вона все бачила і чула! Свідомість не лишила її
– отож, тим тяжчою здалася для неї ця пастка! А попереду
були – роки й десятиліття...
Так і потягнувся для неї час. Хто знає, які думки бродили в
її голові!
...Вона спостерігала за дітьми, які щодня приходили до школи,
і уявляла, як поступово дорослішає її донечка...
Потім вона спостерігала за батьками дітей – адже її донечка
вже давно мала вирости, вийти заміж і в неї також могли бути
малюки...
З часом вона стала спостерігала за бабусями дітлахів – її
люба дочка мала стати такою ж літньою людиною...
Проте найчастіше вона думала про власний фатальний вчинок,
який призвів її до такого становища. “Я не повинна була
ставати Літавицею, і прилітати до своєї дівчинки. Це просто
щастя, що я потрапила в полон, а не звела свою дитину в
могилу! Хіба може мертвий нагодувати живого?! Що я надумала
собі? Де був мій розум?!”
Отакі думки снували в голові бідолашної матері! Із ким вона
могла поговорити, щоб розрадити себе? Хіба лишень з вітром
та з голубами, що любили сідати їй на плечі та руки...
- Де ви літали, що бачили? – бувало, питала вона в птахів.
- Голь-голь-голь... У скверику роздають смачне насіння...
Голь-голь-голь... Кіт підкрадався до Срібнохвостого, і мало
його не вловив – видрав пір’їну з хвоста...
Голь-голь-голь... Високо в небі дув сильний вітер, ми ледве
врятувалися... Голь-голь-голь... Надходить зима... –
відповідали Літавиці голуби.
А, може, то їй тільки здавалося, що вони відповідають? Адже
вона з висоти бачила все-все – і як голубів годують, і кота,
що справді мало не вполював Срібнохвостого, і як голубів
відносило вітром там, високо в небі.
Але птахи справді полюбляли кам’яну статую – може, своїм
незбагненним пташиним чуттям справді відчули в ній живу
людину?
- Вітре, ти літаєш скрізь... – часом питала бідолашна у
вітра, що, було, розгуляється не на жарт. – Чи не бачив ти
моєї донечки? Її судженого? А, може, бачив моїх внученят?..
- У-у-у... – відповідав їй вітрисько, завиваючи як
сіроманець з лісу. – Бачив, бачив, і віяв, віяв... Живуть
вони край світу у старій хатині, я полечу туди, і вивію їм
тепло з комина!.. У-у-у!
- Ах, вітре, обвівай морозом ліпше мене, а їм понеси
прохолоду літнього дня, коли сонце посилає з неба пекучі
промені...
...А ще промовляла Літавиця до сонця, і до дощу, і до
блискавки з громом, і до нічного зоряного неба... Промовляла
і до весни, і до літа, і до осені, й до зими... Лише ці
природні стихії й лишилися їй за співрозмовників та
товаришів...
Та одного разу в її життя прийшла любов.
Це був маленький хлопчик, якого бабуся привела за ручку до
школи мистецтв.
Поки хлопчик навчався – а він мріяв стати великим музикантом
– бабуся сідала на лавочку в невеличкому скверику просто
навпроти школи мистецтв, і терпляче очікувала внука, читаючи
книгу, яку витягала із елегантної торбинки, або годуючи
голубів. Після уроку хлопчик вибігав зі школи, і вони ще
якийсь час гуляли в скверику, про щось жваво розмовляючи.
Літавиця на своєму віку бачила чимало таких сцен, і завжди
із замилуванням спостерігала за ними. З часом хлопчики й
дівчатка підростали, бабусі переставали водити їх до школи,
зате з’являлися нові бабусі і нові юні музиканти й
художники...
Так би було й цього разу, якби хлопчик одного разу не підвів
погляду і пильно не подивився на кам’яну Евтерпу!
Літавиці здалося, що він поглянув їй просто в очі!
Від цього серце її радісно забилося, чого не траплялося з
нею – ні багато, ні мало – вісімдесят років! Так, так, саме
стільки часу провела вона у своєму полоні!
- Бабусю, хто це? – запитав хлопчик у старенької, показуючи
на статую.
- Хто, Остапчику? – не зрозуміла відразу питання бабуся.
- Ота жінка, там, нагорі?
- А-а-а... – посміхнулася бабуся. – Це Евтерпа, богиня
музики!
- Вона дивиться на мене...
- Ну звісно ж! Вона знає, що ти – майбутній великий
музикант!
На це хлопчик не відповів нічого. Лиш, обернувшись так, щоб
не бачила бабуся, змахнув з вій сльозинку.
І ця розмова, і сльозинка не пройшли повз увагу Літавиці.
Бабуся з онуком вже давно пішли додому, на небо зійшли
зірки, а вона все думала й думала про хлопчика та його
сльозинку...
Тепер Літавиця з нетерпінням стала чекати зустрічей з
малюком. “Він помітив мій погляд!” – радісно думала вона.
“Але чому, чому він заплакав?” – відразу ж змінювалася її
радість подивом і занепокоєнням.
Остапчик неначе відчув її настрій. Тепер вони з бабусею ще
довше гуляли в скверику, а хлопчик нема-нема, та й підводив
голову і довго дивився на скульптуру богині музики...
“Хлопчику, дитинко, - часом говорила до хлопчика Літавиця. –
Чому в тебе такі сумні очка? Чому ти плачеш, коли не бачить
бабуся?”
Звісно ж, хлопчик не чув її слів. Але обличчя його яснішало,
а погляд – веселішав. “Це справді талановита дитина! – тоді
говорила сама до себе Літавиця. – Хоч він і не чує мене, але
відчуває мої слова! Так, він відчуватиме й музику – як ніхто
інший!”
...Настала зима.
Літавиця найбільш не любила цю холодну пору року, адже на
вулиці і в скверику тоді ставало безлюдно – всі ховалися від
морозу та пекучого вітру. А тепер – і поготів! Бабуся з
онуком також перестали заходити в скверик.
Літавиця бачила, як вони після заняття виходили зі школи,
швидко ішли вулицею, а потім зникали за воротами одного з
будинків. Але хлопчик ніколи не проминав нагоди підвести
голову і кинути на Евтерпу бодай один короткий погляд!
І Літавиця так чекала цього погляду!
...Та одного разу її вжахнуло видіння.
Це були всього-на-всього якісь невиразні кольорові плями та
неприємний скрегіт. Однак це видіння не на жарт перелякало
її! Щось загрозливе насувалося з майбутнього, якась біда,
якій вона, Літавиця, сидячи в кам’яному полоні, не мала чого
протиставити!
А тут – інше горе.
Скульптура, що мала символізувати музу Евтерпу, помалу
руйнувалася. Це вам не жарт – простояти замалим не ціле
століття під відкритим небом! То там, то там виникали
мікроскопічні тріщинки, які з часом перетворювалися на
некрасиві ямки на прекрасному обличчі, руках та волоссі
музи. Але найголовніше – потроху став руйнуватися постамент,
на якому було закріплено скульптуру. Одного разу, під час
сильного вітру, Літавиця з жахом відчула, як скульптуру
легенько гойднуло. Чого ж чекати?! Що однієї миті вона
просто впаде вниз, на землю, туди, де ходять люди та їздять
машини! А що ж тоді станеться з нею, з Літавицею? Вона
звільниться, нарешті, зі свого полону, чи кам’яна фігура
знищить її, розтрощивши на дрібні скалки?!
Але найстрашніше – ніхто з людей навіть не здогадувався про
таке загрозливе становище! Невже саме про це попереджує її
страшне видіння?!
...Минула зима з її тріскучими морозами, наступила весна.
Літавиця ледве дочекалася, коли надворі потеплішало, і
бабуся з онуком знову стали приходити до скверика! Видно
було, що й Остапчик теж радіє цьому. Часто-часто він
підводив обличчя догори, і пильно розглядав статую Евтерпи.
Не треба й говорити, як у цю мить калатало серце Літавиці!
“Синку, синку...” – часом шепотіла Літавиця, з любов’ю
дивлячись на Остапчика. Хлопчик не міг чути її, адже вони
належали до різних світів, проте зі здивуванням Літавиця
спостерігала за тим, як радісно при цьому спалахують очі
дитини!
- Чому ти посміхаєшся, Остапчику? – якось запитала його
бабуся.
- Бабусю, я тобі скажу одну таємницю...
- Говори!
- Нікому не скажеш?
- Це ж таємниця!
- Бабусю, ота скульптура, Евтерпа... Там...
- Що – там?
- Бабусю... – голос хлопчика став тихим-тихим. Літавиці
довелося напружити весь свій слух, щоб почути його слова. –
Там моя мама!
- Синку, з чого ти взяв?
- Вона говорить до мене...
...Хлопчик був сиротою! І так, як колись її маленька
донечка, сумував за своєю матінкою!
...Годі й казати, які почуття охопили бідолашну Літавицю.
Якби вона була звичайною жінкою, то, напевно, проплакала б
цілу ніч! Під ранок, зовсім виснажившись, вона впала в якесь
дивне заціпеніння.
І тут наяву побачила жахіття, що переслідувало її.
Вулиця. Тротуаром поспішають перехожі, дорогою мчать машини.
З-за рогу з’являється бабуся з Остапчиком. Хлопчик бавиться
гумовим м’ячиком-стрибунцем. Раптом невдалий кидок – м’ячик
опиняється на дорозі. Хлопчик біжить за ним. Просто на нього
мчить машина. Страшний скрегіт гальм – машина гальмує, але
пізно. Пізно...
Літавиця кинулась.
Те, що вона побачила, було неймовірним! Остапчик має
загинути?!
Сумнівів не було – якимось чином їй відкрилося майбутнє! І
Літавиця заметалася в своїй кам’яній пастці.
Що вона могла подіяти?.. Чим зарадити?..
Чим?!.
...Минув місяць.
Літавиця не відводила очей від бабусі й Остапчика.
“Остапчику, бережися! Бережися!” – щосили кричала вона до
хлопчика, щойно він зводив на неї свій погляд. Та той тільки
розгублено кліпав очима.
І, нарешті, страшний день настав.
Бабуся з Остапчиком вийшли з-за рогу, і з жахом Літавиця
помітила, що дитина бавиться м’ячиком-стрибунцем!
Вона, переповнившись розпачем, з такою силою заметалася в
скульптурі, що та захиталася! Від несподіванки Літавиця
навіть завмерла. Невже вона, Невидима Сила, змогла зрушити з
місця таку величезну кам’яну скульптуру?! Отож, Доля посилає
їй шанс! Якщо скульптура зараз впаде, хлопчик перестане
бавитися м’ячиком, а, отже, той не викотиться на дорогу!
...А бабуся з хлопчиком все ближче й ближче! А он і знайома
з видіння машина показалася на дорозі!
Де й сила взялася в Літавиці! Вона рвонулася так, що
скульптуру, наче пір’їнку, знесло з постаменту, і вона з
шумом та страшним гуркотом звалилася вниз, вгрузнувши в
газон по плечі.
Перехожі, що поспішали по своїх справах, завмерли, хто де
стояв. А потім, ахаючи і охаючи, кинулися до скульптури, і
стали пильно розглядати її з усіх боків, наче ніколи перед
цим не бачили.
Були серед перехожих і бабуся з Остапчиком.
- Мамо, мамо! – простягав до скульптури руки хлопчик. З його
очей градом котилися сльози.
Але він був живий.
Машина, що мала відібрати у нього життя, вже зникла за
поворотом.
А Літавиця?
...Вона, знову вільна, летіла вгору, до зірок. Її невидиме
обличчя осявала щаслива посмішка, а невидимі губи шепотіли
тільки одне слово:
- Живи... Живи...
Украинские сказки. Автор Н. Симчич:
Передслово
Вогневик i дiвчина
Намисто мавки Аннички
Казначей и всадники на железных лошадях
Стара Віхола та її гiсть
Літавиця
|