СООБРАЗИ
безграничный мир образов

Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму Силу

СКАРБНИК І ВЕРШНИКИ НА ЗАЛІЗНИХ КОНЯХ

- Поглянь-но, який дуб! Ух! Ходімо перепочинемо...
- Ох, як же я втомився!
Двоє волоцюг, ледве тягнучи ноги, звернули з путівця і пошкандибали до старезного розложистого дуба, що стояв край дороги. Заховавшись у тінь велетня, попадали, тяжко відсапуючись.
- Треба було вже давно відпочити...
- Але ж подивись, яке місце гарне! І сонце не припікає, і харчі є на що покласти...
І волоцюги, діставши із картатої торбини буханку хліба, шмат ковбаси та кілька огірків, розклалися на невеличкому пеньочку, що так зручно виявився під рукою. Перекусивши, вони полягали в траву, та й задрімали з далекої дороги...

- Мамо, мамо! Давай сядемо під цим дубом! Дивись, яка під ним травичка м’якенька та шовковиста! А ось і столик!
...Щойно волоцюги зникли за поворотом, на дорозі зупинилося авто, і звідти, приваблені чудовим краєвидом, вийшла дівчинка, а за нею – й жінка, її матуся. Вони стали під велетенським дубом, милуючись його розкішною кроною, могутнім стовбуром та розложистим гіллям.
- Ти бач, доню, який велетень...
Та дівчинка не надто задумувалася над цим. Вона вже знайшла собі забавку – залізала на пеньочок, який відразу ж назвала пеньочком-стрибунцем, і стрибала з нього.
- Який же він красень... Цікаво, скільки йому років? – продовжувала захоплюватись дубом жінка.
А дівчинка сміялася, і далі стрибала з пеньочка...

...На дорозі показалося два спортивні велосипеди – їхні власники також пригальмували біля дуба.
Це була закохана пара – хлопець і дівчина.
Вони поставили в тіні своїх двоколісних друзів, і сіли відпочити. Хлопець сів на пеньку, а дівчина, як це часто буває в закоханих, – йому на коліна.
- Подивися на небо, Таню, - сказав хлопець. – Я ніколи ще не бачив таких красивих хмар...
- Давай відгадувати, на що вони схожі! – вигукнула дівчина. – Он та хмаринка схожа на яхту, що хитається на хвилях. Пам’ятаєш, ми спостерігали за нею на морі?
- Так! А он та хмара схожа на ведмедика, на Вінні-Пуха! А та – на морозиво...
- Дивись, а он та, та! Вона схожа на нас!
- На нас?
- Поглянь, вона подібна на нас, коли ми їдемо на велосипедах! Поглянь – правда, подібна?
- Правда...
- Дивись, а он сонце сідає...
- Я бачу першу зірку! Як дивно – надворі ще видно, а вона вже зійшла на небі!
- Треба їхати швидше, щоб устигнути до темряви...
Юнак і дівчина скочили на велосипеди, і дорога повела їх далі...

...Настала ніч.
На небі з’явився повновидий місяць, і в його блідому сяйві галявинка із старим дубом та пеньком біля нього стали схожими на картинку зі старої-старої книги.
А потім...
- Кахи-кахи... Кахи!
Десь з-під коріння дуба, кахикаючи та крекчучи, стала вилазити чудернацька істота, схожа на маленького горбатого дідка. Довга борода тягнулася за ним. Дідок сторожко оглянувся навсібіч, щось прошепотів собі під носа, тричі поплював навколо, і, нарешті, вмостився на пеньок, поклавши руки на довгу сучкувату палицю. Потім він тяжко зітхнув.
- Ось іще один день пройшов... Ще один довгий тяжкий день... І коли воно скінчиться?.. Егей! – надумавшись, раптом загукав він до когось. – Ти де?! Виходь, погріємось на місяці!
- Та я вже тут... Гарна погода сьогодні! – проскрипіло зовсім поруч.
І справді, поряд виникла ще одна істота, щоправда, без бороди та костура, зате з невеличкими ріжками та обросла густою шерстю. За плечима в незвичайної істоти виднілася навіть пара невеличких крилець.
- Сиджу та слухаю, як ти тут крекчеш, та собі жалю завдаєш!
- А як же мені не кректати! Хто ж це ладен у моєму віці та отаку роботу тяжку тягнути день при дні?! Ти бачив, що сьогодні творилося біля дуба?!
- Та бачив...
- І де тих людей стільки набралося? Чують, чують мій кінець! От і липнуть до мого скарбу, як мухи до меду!
- Так-таки, так! Що липнуть, то липнуть...
Ці два дідки були не хто інші, як тутешній Польовик та Скарбник. Польовик робив те, що й усі Польовики – стеріг межі, а Скарбник так само пильно оберігав заклятий скарб, по який так і не повернувся його господар.
І знали вони один одного уже – не мало не багато, – чотириста років, кожної місячної ночі вилазячи зі своїх схованок погрітися у блідому місячному сяйві...
- Та якби він вже повернувся, та відпустив мене... Скільки ж я вже можу стерегти цей скарб? – почав Скарбник свою стару пісню, яку заводив щовечора. Польовик на це, як завжди, скрушно похитав головою.
- Так-таки, так!
- Та хай би вже закопав його глибше під землю!
- Так, так!..
- Сильне козакове закляття, а вода та вітер сильніші... Он – стирчить скарб з-під землі, і що ти йому зробиш! – Скарбник умовк.
Слідом за цим мала йти розповідь про обставини, за яких було закопано та заклято скарб, і Польовик теж чув цю історію безліч разів. Проте, як завжди, зацікавлено підпер рукою голову, приготувавшись слухати.
- Пам’ятаю, тоді теж стояла така ж місячна ніч...

...Тоді, чотириста років тому, справді стояла така ж місячна ніч.
Козак Іван Негуляйвітер зі своїм невеличким загоном у десять шабель рятувався від погоні. Він отримав наказ від самого пана полковника в надійному місці заховати скарб полку, і тепер, заганяючи коней, мчав до безкрайніх Ірдинських боліт. Невідомо звідки – але про скарб довідалися татари, і тепер на своїх швидких конях переслідували козаків, наступаючи їм на п’яти. Не раз, оглядаючись, помічав Іван Негуляйвітер позаду себе куряву, що підіймалася вгору, збита копитами їхніх коней.
Його люди трималися в сідлах з останніх сил; вже три дні і три ночі вони не спішувались, намагаючись заплутати сліди та врятувати скарб від ворога. Проте той не відставав ні на крок, наближаючись, що не день та годину ближче. Нарешті Іван Негуляйвітер зрозумів: бою не уникнути.
А ворогів було, принаймні, уп’ятеро більше!
Отож, вирішив Іван діждатися ночі і закопати скарб у землю, заклявши його, аби не дістався ворогам.
Сказано – зроблено. Коли товариші забулися коротким сном, закопав він скарб під молоденьким дубком, нікому не сказавши й слова. А оскільки був характерником, тобто, козацьким чарівником, наклав на нього міцне закляття, доручивши Невидимій Силі охороняти полковий скарб. Охороняти до тих пір, аж поки не повернеться за ним – сам, або хтось із його кревних родичів!
...Під ранок, ледь стало світати, козаки підхопилися, скочили на своїх коней, і, ведені Іваном, подалися чимдалі геть від того місця, відводячи ворогів за собою!
Однак, далеко в степу, татарам все ж вдалося наздогнати козаків. Зав’язався жорстокий бій – хто виграв у тому бою, знають лише трави, що похилилися під вагою людської крові, та земля, в яку та кров пішла...
...Довго чекав та виглядав Скарбник свого пана, та так і не діждав. Може, в тому бою загинув і він... А, може, вдалося врятуватися-таки тоді славному лицарю, та так і не привела його Доля до того заклятого скарбу...

- Скільки років пройшло з тих пір! – такими словами закінчував спогади Скарбник. – Люди стільки не живуть, навіть характерники... Тепер лишається тільки одне – чекати кревного родича Іванового... Та й його – де ж ти діждеш! Та й чи були в нього родичі...
- Так-таки, так! – кивав головою Польовик.
- Та я б сторожував – діло нехитре! Але ж скарб є скарбом! Це ж справа серйозна! Відповідальна! Де ж це видано, щоб на скарбі обідали, як на столі, та забавлялися, стрибаючи з нього, та сиділи на ньому, наче це просто стілець! Хто ж так обходиться із заклятим скарбом!
- Так, обходяться якось не теє... – погоджувався із товаришем Польовик.
- Ну чого, ну чого він не закопав його глибше! – бідкався далі Скарбник.
- Що тепер уже казати?..
- Скільки ж я можу людей в оману вводити, замість скриньки пеньок показуючи? А й цьому край прийде! Скринька хоч і добряча, старовинної роботи, та зроблена ж із заліза! А воно лежить собі просто неба. Не сьогодні-завтра погниє, поіржавіє, золоті дукати та намиста почнуть випадати... Що мені тоді робити! Під що їх маскувати – під опеньки? Золоті дукати – під опеньки?
- М-да, справи кепські... Золоті дукати під опеньки якось не того... Не замаскуєш...
- Отож-бо й воно, товаришу! Коли цьому край прийде...
- Е-хе-хе-хе...
- О-хо-хо-хо...
- Ходімо спати...
- Ходімо...

...Так пройшов і другий день, і третій, минув і місяць. Люди, проїжджаючи повз старого дуба, спинялися, вражені його красою та могуттю, і тоді скарб опинявся у небезпеці. Адже без чарів, яких напускав на людей Скарбник, кожен би помітив, яка то річ визирає з-під трави, що всі її мали за звичайнісінький пеньок!
Настала осінь.
Дні зробилися холодними, часто йшли дощі. Скарбник, дарма, що із Невидимої Сили, підхопив нежить, і став безперестанку кашляти, сякати носа та пхинькати.
- Чую я, що приходять мої останні деньки... – шморгаючи носом, жалівся він товаришеві. – Хоч би до зими дотягнути... А там скарб снігом завіє...
- А весною?..
- Хм! Весною... Весною! Ех, товаришу! Якби ти знав, як мені набридло сторожувати цей скарб! Яким я почуваюся старим та немічним... Як мені хочеться віддати цей осоружний скарб у надійні руки, і знову стати молодим, завзятим! Ех, якби ти лиш побачив, товаришу, як ми разом із побратимами танцюємо навколо сяйливого, як саме сонце, Вічного Скарбу!..
Ще ніколи старий Польовик не бачив Скарбника таким сумним та невеселим. Той зовсім занепав духом, і Польовикові часом спадало на думку, що товаришів час на землі і справді доходить кінця. Та й закляття! Не вічно ж йому бути. Так, як пересихає струмок, чи помирає дерево, так і закляття, накладене колись, вивітрюється з вітром, відноситься із дощовою водою, висушується гарячим сонячним промінням. А там, де зникає закляття, там і Скарбникові нічого робити.

...Цілу зиму Скарбник вигрівався в корінні дуба.
Зима виявилася холодною та сніжною, і скриньку, що виглядала із землі, добряче занесло снігом. Отож, Скарбник лиш коли-не-коли виглядав надвір, аби пересвідчитися, що скарб на місці.
Навесну він одужав, відлежався, відпочив, і трохи повеселішав. Та коли зійшли сніги, із розпачу аж руками сплеснув: скринька зі скарбом вже навіть не виглядала із землі! Вона просто стояла під дубом – нагинайся і бери! Земля взяла, та й виштовхала заклятий скарб із себе, не бажаючи більше його переховувати.
Знову тяжкі думи обсіли Скарбникове чоло.
- Чую я, товаришу, не вберегти мені скарбу. Тільки-но вилізе із землі трава, тут мені і смерть прийде. Не в силах я більше туману напускати на людські очі!
- Та, може, і я чимось підсоблю... Зайця якогось випущу, чи ховраха, чи змію з нори...
- Не допоможе, не допоможе це...
І Скарбник із жахом став чекати кінця. Адже всім відомо, що стається із Скарбниками, що не вберегли свого скарбу!
Вони перетворюються на бридких земляних жаб, що гинуть в страшних муках...

- Чує, чує моє серце – щось має статися... Надходить мій кінець на землі... – цілісінькими днями, безперестанку, бубонів собі під носа Скарбник.
І добубонівся...

Одного чудового весняного дня, від самісінького ранку, Скарбник всівся на своєму скарбі, ніби чогось очікуючи. На диво, цього дня він мовчав, як у рот води набравши.
Минув ранок, а за ним і полудень.
І лише коли сонце повернуло на захід, почулося ревище. Саме так – ревище! Ніколи до цього ні Польовик, ні сам Скарбник такого не чули. Можливо, іноді так сама Доля попереджає про те, що вона вже близько.
Відчув це і Скарбник.
Ревище наближалося все ближче. І раптом з’явилися вони.
Вершники!
Щоправда, коні їхні не скубли отаву росяними ночами, і не пили воду із тихих рік. Вони були залізними, грімкотливими, і від них несло бензином. За ними не розвівалися пишні гриви, проте краса їхня була довершеною. У кожному такому залізному коні відчувалася сила десятьох.
Їх було рівно десять, і один головний, на чолі...
І отой, головний... Він раптом засяяв, запалахкотів для Скарбника, як сонце, як його омріяний Вічний Скарб!
І Той, Хто Стереже Скарб, миттю зрозумів: Іван повернувся! Іван Негуляйвітер повернувся, нарешті, за своїм скарбом!

...А залізні коні під’їжджали все ближче й ближче, і Скарбник злякався раптом, що вершники візьмуть, та й проминуть таку гарну, таку мальовничу місцинку, схожу на картинку зі старої-старої книги!
Він завмер, не в силах поворухнутися. Не міг же й справді скочити і замахати руками, спиняючи залізних коней! А якби й міг – хто б його побачив?..

...Проте, це був день Долі. І в цей день все мало відбуватися саме так, як мусіло.

...Головний, що сяяв як сонце, підняв руку, і спинив свого коня. Його товариші відразу ж вчинили так само.
- Спочинок! Спочинок! – залунали веселі голоси. Вершники спішились, поскидали шоломи, відразу ж перетворившись на звичайних усміхнених юнаків. Вони стали походжати біля своїх залізних коней, оглядаючи їх, розминаючись, та весело перемовляючись.
Та головний не був разом із ними.
Він також зняв шолом, і відкинув із чола пасмо світлого волосся.
Скарбникові аж мороз пішов по шкірі.
Юнак був не просто схожим на Івана. Це був сам Іван Негуляйвітер!
Іван Негуляйвітер, козак-характерник, що сам повернувся по свій заклятий скарб!

...Несучи шолом у руці, Іван ступив на поле, і пішов, час від часу нахиляючись та зриваючи перші весняні квіти.
- Куди ж ти, куди? – тепер уже не стримався і закричав на весь голос Скарбник. Та замість слів у нього з грудей вирвалося щось схоже на жаб’яче кумкання.
Але юнак почув його голос!
Він здивовано оглянувся, шукаючи очима того, хто гукав, а тоді спокійно рушив до дуба, і – до скарбу!

...Це була його зоряна хвилина. Цієї миті Скарбник чекав усе своє життя. Не чотири тижні, чи місяці, чи навіть десятиліття! Чекав чотири довгих століття! І дочекався.
Тепер він спалахнув і гордо засяяв над скарбом, вказуючи на нього справжньому володареві!
- А це що таке? – здивовано вигукнув юнак, приглядаючись до кованої скриньки старовинної роботи, що заясніла зненацька посеред зеленої трави.

...І щось смутно, ніби з густого мороку чи з давнього сну, пригадалося юнакові – якась гонитва, тиха місячна ніч, таємні слова, проказані над чимось дуже цінним не лише для нього...
І защеміло юначе серце від якогось незвичного болю і тихої вдячності – невідомо кому і за що...

Юнак нахилився і взяв скриньку до рук.

...І тієї ж миті старий Скарбник знову зробився молодим і сповненим завзяття. Майнувши невидимими крильми, він знявся угору, і покинув землю, на якій з чужої волі жив чотири довгих століття!
...І відразу ж опинився в колі побратимів, що ніколи й не спиняли свого танку навколо сяючого, як саме сонце, Вічного Скарбу...
 

Украинские сказки. Автор Н. Симчич:
Передслово Вогневик i дiвчина Намисто мавки Аннички Казначей и всадники на железных лошадях Стара Віхола та її гiсть Літавиця