СООБРАЗИ
безграничный мир образов

На главную
Удивительные фотографии

Фото: женщины и животные
Такая странная еда
Рисунки на асфальте
Боди-арт

Мир растений и цветов

170 фотографий цветов
100 самых удивительных деревьев
Растения и магия

Аптека с огорода

Кухня

Рецепты для пароварки
Рецепты печенья, пирогов, булочек
Сельдерей на кухне
Фрукты, овощи - рецепты

Красота
Для путешественников

Безвизовые страны для РФ
Зарисовки: Австралия, Япония
Достопримечательности Таиланда
Цветы и фрукты Таиланда

Продукты

Продукты препятствующие старению
Вся правда о пиве
История питания
Интересное о продуктах

Притчи

Cуфийские притчи
●  Притчи от ОШО
● 
Восточные притчи
●  Любимые притчи

Сказки

Русские народные сказки
Украинские народные сказки
Сказки народов мира
Украинские сказки. Автор Н. Симчич

Интересные факты

Из жизни животных
Из жизни растений
Интересное в мире
Человек - интересные факты

Медицина
Улыбнитесь с нами

●  Фотографии
● 
Рассказы, юмор
●  Стихи, поговорки, афоризмы
●  Альтернативный гороскоп

Фэн-шуй

Ба - гуа
Счастье, любовь и деньги в доме
Практический фэн-шуй
Лучшие направления, защита

 

Интересные ссылки



Автор: Н. Симчич

КАЗКИ
про
Невидиму
Силу

ВОГНЕВИК І ДІВЧИНА

Чи ви хоч раз бували в Карпатах? Коли підкрадаються сутінки, і повітря напоєне ароматами трав, а самі вони вже схиляються додолу під вагою вечірньої роси, а навколо завмерли сиві гори, і таємнича тиша огортає все навколо? І вже та тиша тривожить вас, і на гадку приходять страшні історії про сіроманців, що ось-ось, зовсім близько, онде за тим кущем!
Але зовсім поруч – руку простягнути – тихо і затишно потріскує багаття, і вже присуваєшся до нього поближче, і вже не зважаєш на гіркуватий дим, що нема-нема, та й війне в очі, викликавши сльозу, чи пошкрябає в горлі, відізвавшись кахиканням. А рука так і тягнеться за поліняччям, щоб підживити ним вогонь. Адже вогонь – то найперший друг цього вечора. І наступного вечора також, і ще, і ще, аж поки гори не відпустять вас, і не майнуть прощально з вікна автобуса...

Саме тут, у Карпатах, і розпочалася ця неймовірна історія.

...На гори насунулись сутінки. А там – і нічка з небом, усіяним зірками.
Дрова в багатті тихо потріскували; блики полум’я осявали юні обличчя хлопців і дівчат, хоч потомлені, та все ж усміхнені і щасливі. Молоді люди вже тиждень мандрували горами, і зараз їхній шлях пролягав додому. Це була їхня остання ночівля тут, у горах. І тому, незважаючи на жарти і сміх, голоси молодих людей часом тихшали, смутніли, і тоді, ніби вгадуючи їхній смуток, починала печально награвати гітара.
І ніхто навіть не підозрював про присутність між ними ще однієї істоти, їхнього невидимого, проте вірного товариша впродовж усієї мандрівки.
Це був Вогневик – дух і повелитель вогню.
Принишклий і присмирілий, він зачаївся у багатті серед тліючих головешок та несміливих бликів полум’я. Краєм вуха він дослухався до розмови людей, проте всі його думки були зайняті зовсім, зовсім іншим!
Хто й повірить, але думки Вогневика були не про що інше, як про любов! І до кого?! Смішно навіть сказати – один із Невидимої Сили закохався в людину!
Але любов на те і любов – не обирає.

...Спочатку Вогневик лише помітив, як ця дівчина раз-по-раз бігає по дрова, щоб підкинути їх у вогнище. Потім відчув, як може відчувати будь-хто з Невидимої Сили, як ця дівчина любить вогонь! Якщо вона сама не розпалювала багаття, то завжди намагалася бути поряд із тим, хто це робив. А ще – дівчина ніколи не заливала вогонь водою. У неї не було цієї поганої звички, що так не подобалася Вогневикові. Тоді він сердився і шипів, а люди думали, що то шипить вода. Хоча, звісно, вони мали рацію: не впевнившись у тому, що вогнище не тліє, його покидати не можна. Адже на цю подію можуть злетітися Вогневики з усієї округи, і тоді розгуляється така пожежа...
А от дівчина ніколи не заливала вогню водою. Обнявши коліна руками, вона могла до пізньої ночі сидіти і дивитися на тліючі головешки довго-довго, не відводячи ні на мить своїх блакитних, як саме небо, очей! І тоді Вогневикові здавалося, що вона заглядає йому – просто в душу!
...А потім Вогневик здогадався, чому ця дівчина любить вогонь. Бо схожим на язики полум’я було її довге, пишне, руде і прекрасне волосся!
Вони були такими подібними – Вогневик і золотокоса красуня! Який жаль, що дівчина навіть не здогадувалася про його почуття! “Ах, – тяжко зітхав Вогневик, і сніп іскор здіймався високо вгору, - хіба комусь із людей може прийти в голову, що в той час, коли вони дивляться на вогонь, вогонь теж дивиться на них? Ні, ніколи вона не дізнається про мою любов!”

...Проте всі в їхньому невеличкому загоні дуже швидко помітили, в кого найкраще виходить розпалити багаття, хай навіть із найсиріших дров! “Вогонь тебе любить, - піджартовували юнаки. – Розпали багаття пошвидше!”. Від цих людських слів Вогневикові, дарма, що сам вогонь, ставало незвично спекотно, і він спалахував відразу ж, щойно дівчина підносила сірника до пучечка соломи чи зіжмаканого паперу.
Ах, любов... Вона теж схожа на вогонь – спалахує в серці сама собою, як лісова пожежа, і так само, як з лісовою пожежею, годі з нею упоратися...

...Отож, цього вечора Вогневик не зводив закоханого погляду з рудоволосої красуні, а в серці його палахкотіла справжнісінька пожежа. “Остання ніч... Це їхня остання ніч тут. Завтра вони загасять багаття, поїдуть звідси, і Вона поїде разом з ними... Ми розлучимось навіки... Якби ж то вона мене тільки побачила! – вкотре думав він. – Тільки побачила! Адже ми з нею створені один для одного! Обоє рудоволосі, обоє любимо вогонь…”
Дівчина теж сиділа довго, як ніколи, не відводячи печального погляду з догораючого багаття. Її друзі вже давно порозходилися спати, а дівчина все сиділа і дивилася, дивилася на вогонь, час від часу підкидаючи в нього галуззя. Про що вона думала? Може, про те, що завтра вже не треба буде палити вогнища, щоб приготувати собі їжу і обігрітися?..
І Вогневик наважився.

Майже пригасле вогнище враз спалахнуло, і з нього, на повний людський зріст, постав прекрасний юнак. Навколо нього танцювали палаючі іскри, його одяг був яскравим і вогнистим, замість волосся на голові палало полум’я, а погляд сяяв палкою пристрастю.
Дівчина, завмерши на мить від здивування, і собі зірвалася на рівні ноги. І так вони завмерли – вогняний юнак і рудоволоса красуня.
Стояли довго мовчки – дівчина не злякалася і не відбігла від нього. Можливо, отой вогонь кохання, яким сяяли його очі, заспокоїв її?
Підбадьорений тим, що від нього не тікають, Вогняник наважився заговорити з дівчиною. Якщо не для цього, то для чого тоді він показався людині?
- Ви – прекрасна... – прошепотів він, і стовп іскор, що розлетівся від нього, підтвердив його щирі слова. Але – диво дивне! – ці іскри зовсім не обпалили дівчину – для неї вони здалися подувом вітерцю.
- Хто ви? – так само тихо і здивовано запитала красуня.
- Я – Той, що живе у вогні... Моє ім’я – Вогневик...
- Вогневик... – зачудовано прошепотіла дівчина.
- Я кохаю вас... – слова самі собою вирвалися з вуст Вогневика, а з вогнища раптом знову бухнув стовп іскор, обсипавши дівчину з голови до ніг, і заховавши від її здивованого погляду постать прекрасного юнака.
- Забери її собі! – почула вона тонесенькі голосочки. Напевне, то пищали, крутячись навколо неї, іскри.
- Люди не живуть в огні... – відповідав їм тихий голос юнака.
- Забери її до нас! – вимагали іскри, намагаючись вжалити її.
- Ні, не час, не час, не час... – віддаляючись, печально шепотів голос, стаючи все тихішим, тихішим, аж поки і зовсім не зник в таємничій далині.

...Дівчина прокинулася від холоду. Вона лежала, скрутившись калачиком, біля погаслого, вже цілком охололого кострища. Їй відразу пригадався вогняний юнак, іскри, що співають, і вона навіть посміхнулася – ох і дивними ж бувають інколи сни!
А наступного ранку дівчина разом із своїми товаришами зійшла з гір, у найближчому селі сіла в автобус, і зникла. Вона поїхала далеко-далеко, в невідомі світи, а куди саме – Вогневик не знав, та й не міг знати. Адже для нього людське життя було – таємниця за сімома замками! Його життям було одне – вогонь...

...Минуло три роки.
Вогневик і далі мандрував разом із туристами, допомагаючи їм розпалювати вогнища, готувати їжу та сушити одяг. Та час, що наче ота вода, лився на його палаюче серце, не зумів загасити його почуттів. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком він не втомлювався пильно придивлятися до схилених навколо вогню юних облич, потайки сподіваючись на нову зустріч із коханою.
Та марно.
Дівчина зникла у своєму людському житті, як у глибокій воді – Водяниковій ворогині – здавалося, назавжди.
Але – о, те розкішне вогняне волосся! Той ніжний голос! Той замріяний, печальний погляд! Вони й не думали відпускати Вогневикове серце...
Вони, саме вони покликали його у величезний людський світ. І Вогневик зробив те, що робили до нього мільярди закоханих – вирушив на пошуки коханої.

Так Вогневик опинився в Місті.
Що й сказати! Замість спокійних і величних гір, його оточили раптом гори височенних будинків, сповнених метушні та гамору.
Вогневик спочатку навіть розгубився серед величезної кількості побратимів та їхнього веселого життя. Адже Місто було велетенським! А люди, що їх також була тут незліченна кількість, частенько-таки бували необачними, легковажно ставлячись до такої небезпечної стихії, як вогонь. І тоді виникали пожежі – страшне лихо для людей, але не для Вогневиків! Адже вони тільки й живуть там, де вогонь!
...І Вогневик кинувся у вир нового життя. Із радістю, захопленням та щораз сильнішими веселощами перелітав він з пожежі на пожежу, танцюючи у височенному полум’ї та пожираючи разом зі своїми побратимами все на своєму шляху. Щоразу, після кожної нової пожежі, він почувався упевненішим, сильнішим, і розкутішим. Він почувався гордим і всемогутнім. Зрештою, він став відчувати себе повелителем людських речей, будинків, і навіть – самих людей разом з їхнім жалюгідним життям!
Однак, після кожної нової пожежі, йому на пам’ять все рідше приходили рідні гори, схилені над вогнищем юні обличчя, і – найголовніше!
Все рідше згадував він золоте волосся та замріяний погляд тієї, заради котрої він вирушив в мандри світом...

- ...Вогонь! Вогонь!
Знайомий клич, як завжди, швидко пробудив від сну Вогневика, що дрімав у тісній свічці. Його невидимий дух вирвався із затишної кімнатки самотньої жінки, шугнув в самісіньке небо, і ринув просто у вир велетенської пожежі, що охопила майже три поверхи багатоповерхівки. Вогневик зашугав кімнатами, знищуючи все, до чого торкався, перетворюючи купи різноманітного шмаття, яким так люблять прикрашати своє життя люди, на прекрасний, чистий вогонь!
Аж раптом в одній із кімнат...
Спочатку Вогневик навіть не повірив своїм очам. На якусь мить він спинився і завмер.
На ліжку, заплющивши очі, нерухомо лежала дівчина. А полум’я уже підбиралося до її розкішного золотого волосся, прагнучи перетворити його на справжній вогонь! А потім? На купку попелу?! Золоте волосся його коханої – на купку попелу?!
Вогневик загаявся лише на мить. Надто вже незвичайною виявилася зустріч з коханою!
Наступної миті він кинувся до дівчини і огорнув її своїми чарівними крилами. Адже він був духом вогню, його повелителем! І в собі мав те, що може як роздмухати, так і загасити будь-який вогонь!
Вогневик перетворився на велетенську блакитну кулю, що огорнула дівчину всю – з голови до ніг. У тій кулі було чисте і навіть трохи прохолодне повітря, і там дівчині було безпечно, як у маминих руках!
Колись він допомагав їй готувати їжу, сушити одяг, він грів їй руки... Там, у горах... Тепер він тримав її в обіймах, рятуючи від пекла, що бушувало навколо. Рятував, щоб її золоте волосся не стало вогнем, щоб не стали попелом її блакитні очі і лагідний погляд... Він, Вогневик, раптом зрозумів, якої страшної помилки він припустився тут, у Місті, коли дозволив собі забути про гори, про пісні біля ватри, про радість, якою сяяли очі людей, коли ті дивилися на палаюче вогнище... На кого перетворило його Місто? На розбишаку, що приносить людям тільки горе? Він примандрував сюди, щоб відшукати кохану, а замість цього став гасати по пожарищах? І чим це скінчилося? Він мало не погубив свою любов!
- Що ти робиш, дурню? – залунали навколо голоси побратимів. – Лиши її!
- Віддай її нам! Стань полум’ям!
- Ти пропадеш!
- Ти щезнеш!
Але Вогневик не озивався, ще міцніше огортаючи дівчину своїми крилами. “Нехай говорять, нехай, – думав він собі. – Мені лишень діждатися допомоги... Лишень діждатися...”

...Молодий пожежник, що першим заліз у вибите вікно, тягнучи за собою важкий шланг, завмер від здивування. Серед чорного диму і полум’я, що ними була охоплена вся кімната, виднілася велетенська блакитна куля, всередині якої спокійно спала дівчина. Куля, однак, мала досить жалюгідний вигляд. Вона поморщилась і вкрилася дрібними брижами. Здавалося – ось-ось лусне!
Пожежник кинувся до дівчини, підхопив її на руки, і, закриваючи від язиків полум’я, що так і намагалися вчепитися в її беззахисне тіло, поніс до пожежної драбини.
Куля, неначе зітхнувши з полегшенням, згорнулася і щезла...

...Минув рік.
Золотокоса красуня та хоробрий пожежник побралися.
Вони оселилися в затишному будиночку з каміном на березі спокійної річки. Молода дружина засадила все подвір’я трояндами та ромашками, а її чоловік побудував посеред двору маленький фонтанчик.
Звичайно ж, він розповів їй про той незвичайний випадок, єдиний у його недовгій, проте звитяжній праці пожежника. І його молода дружина, звісно ж, повірила.
А ще – дуже любила запалювати в каміні вогонь, і довго-довго дивитися на нього.
Хтозна, може при цьому вона пригадувала собі один незвичайний сон, що наснився їй у Карпатах, коли просто з вогню до неї підвівся прекрасний юнак, у якого замість волосся палав вогонь?..

А що ж Вогневик?
Він мало не загинув. Але Вогневики – не люди, їм невідома смерть.
Там, де людина може покалічитися або навіть загинути, Вогневики просто меншають, стаючи справжнісінькими немовлятами. Таким немовлятком став і наш Вогневик.
І зараз він тихесенько, ніби в колисочці, лежить у вогнищі, що палять туристи в Карпатах, навколо синіють гори, а йому сниться, ніби з гурту людей, що гріються біля вогнища, на нього дивляться з любов’ю чиїсь – такі знайомі! – блакитні очі...


 

Украинские сказки. Автор Н. Симчич:
Передслово Вогневик i дiвчина Намисто мавки Аннички Казначей и всадники на железных лошадях Стара Віхола та її гiсть Літавиця